Наш маршрут.

Знайомство з владою

Районна рада, команда  "SolyvaMandru"  спробували себе у ролі  районних депутатів при прийнятті відповідальних рішень. Куратор навчає.

   Зустріч з командою "SolyvaMandru" обговорення туристичного маршруту.

Обговорення маршруту.

Зустріч  у  бібліотеці  щоб обговорити подальші маршрути та  обмінятися враженнями.

80 років Карпатської України

Команда SolyvaMandry відвідує літературне кафе «Чашка Кафки».

Свалява – літературна столиця Закарпаття!

Чи знаєте ви, що у місті Сваляві, поряд із нашою загальноосвітньою школою №3 привітно зустрічає всіх відвідувачів єдине літературне кафе Закарпаття - «Чашка Кафки». Кафе отримало свою назву від імені видатного письменника ХХ століття – Франца Кафки. В приміщенні кафе можна побачити його фото і книги, щоденник та листи, а також скуштувати «чашку Кафки» – улюблену каву письменника.

Профікемпівці команди «SolyvaMandry» відвідали літературне кафе та поспілкувалися з його власником письменником Ігорем Щербаком, який творить під псевдонімом Мартін Гал. Пан Ігор розповів про те, як зумів здійснити свою мрію – став письменником. Хоч його перша професія – лікар, та він ще закінчив і літературний інститут. Нам було дуже цікаво дізнатися про те, як народжуються нові книги. Також письменник розповів нам про історію створення літературного кафе та про літературну премію Мартіна Гала для  молодих початкуючих письменників. На прощання кожен з нас у подарунок отримав філософський афоризм від автора. Вітаємо Мартіна Гала – «автора малої інтелектуальної прози» з виходом із друку нової книги «Сонце і саквояж».

Пам'ятки міста.

Будинок  русинів

Пам’ятник «Загиблим воїнам – визволителям».

       В центрі Сваляви під затінковим шатром дуба–велета і задумливих лип, що є окрасою міста і гордістю свалявців, споруджено навесні 1945 року за проектом військового інженера Князєва цікавий і композиційно оригінальний пам’ятник радянським воїнам, партизанам та підпільникам, які загинули в боротьбі з фашистськими окупантами восени 1944 року на території району (пам’ятник відкрито 31 травня 1945 року).

Посередині меморіального комплексу природна кам’яна брила, на стесаній лицевій стороні якої викарбувано напис: «Вечная слава героям, павшим в боях за свободу и независимость нашей Родины». Зверху – п’ятикутна зірка, вирізана з гарматної гільзи, а внизу – відлиті з бронзи автомат і лаврова гілка. Поряд – контури саркофага з чорного полірованого мармуру і високий біло-кам'яний обеліск, увінчаний зіркою й оздоблений бронзовими орденами Червоного прапора і Вітчизняної війни. За обеліском і обабіч нього в чітко розташованих рядах братські могили воїнів, які полягли в боях за визволення Свалявшини. Золотисті написи на білих мармурових плиточках могил стислі, строгі, але, на жаль, є і безіменні могили: три невідомі радянські воїни, три невідомі партизани… Гармонійно вписуються в затишний скверик встановлені скульптури: матері з дитиною ( зліва меморіалу) і воїна (справа), який з непохитною поставою покладає на могили своїх побратимів лавровий вінок. А в підніжжі обеліска – вічний вогонь. Скромний вогник данини пам’яті і шани полеглим воїнам.

Біля галереї меморіальних таблиць визначних людей краю.

    Меморіальні дошки на будівлі свалявської міської ради видатним діячам свалявщини.

Г.Ш. Жатковичу – президенту директорії Прикарпатської  Русі, першому губернатору краю (1920р.), директору права, журналісту, видавцю (1886 – 1967рр.).

О.В.Духновичу - педагогу, філософу, поету, драматургу ( 1803- 1865 рр.).

Г.Тарковичу - першому єпископові Пряшівської єпархії (1754-1841 рр.).

М.Чайковському – заслуженому  лікарю та заслуженому працівнику культури України (1927-1995рр.).

А.Карабелешу – педагогу, філософу, поету (1906-1964).

О.А.Митраку–видатному публіцисту, етнографу- мовознавцю, фольклористу, священику, журналісту (1837-1913рр.).

Ю.І. Венеліну – Гуці – видатному історику – славісту (1802 -1839рр.).

І. Сільваю- письменнику, священику, просвітителю (1838-1904рр.).

В.Д. Стегурі – почесному  громадянину міста, колишньому директору Свалявського політехнікуму (1942-2017рр.).

В.В. Сарканичу -  заслуженому діячу сьогоденості, викладачу з багаторічним стажем  (1923-2008 рр.).

В.В. Лізанець -  почесному громадянину міста, кандидату педагогічних наук, засновнику Свалявського політехнікуму (1964р.).

Краса і гордість мого краю - мовчазний мій Свалявський дуб

 Улюблене місце зустрічі свалявців навколо візитівки міста – древнього могутнього дуба-діда, вік якого обчислюється століттями. Йому понад 500 років. Кілька років тому у нього влучила блискавка, тому частину крони довелося зрізати, а довга рана на стовбурі повністю не затягнулася й донині. Проте це аніскілечки не заважає свалявцям та гостям міста відпочивати на лавицях на облюбованому «п’ятачку», який називають «під дубом». Тут збираються здебільшого пенсіонери, аби зустріти приятелів та погомоніти про життя.  

 Існує легенда, що дуб був посаджений тут ще за часів визвольної війни закоханою дівчиною, наречений якої пішов на війну, а вона уже носила дитя під серцем. Щоразу виглядала коханого, чекала. Уже і сина народила. Та ось, завітав до неї один із вояків і передав дарунок від коханого – маленьке зернятко. Мовляв, поки воно зійде, він повернеться. Та йшли роки, так і не вернувся з війни її наречений. На згадку про коханого та всіх загиблих на війні пересадила дівчина дерево у центр міста.

Дуб є пам’яткою природи, а свалявчани бережуть його як символ історії свого народу. А ще з цього стратегічного місця проглядається майже весь центр, тож «засідателі» завжди в курсі: хто з ким і куди пішов.Куди б не вели дороги свалявців, вони завжди повертаються до знаменитого місця «під дубом», аби перевести подих, поділитися новинами зі своїми друзями та поспостерігати, як вирує життя у місті. 

Команда SolyvaMandry відвідали Свалявський Меморіальний парк

 В історії кожного міста є свої трагічні сторінки, про які нам треба пам’ятати.  SolyvaMandry  відвідали Свалявський меморіальний комплекс і дізналися історію цього парку. 

Страшна трагедія сталася вночі 15 березня 1915 року. Йшла Перша Світова війна і по залізниці весь час рухались ешелони з військами, котрі направлялись на східний фронт. На той час австро-угорським військам вдалось зупинити наступ російської армії, яка протягом вересня-жовтня 1914 року оволоділа великою територією Закарпаття, а вздовж річки Латориці дійшла майже до самої Сваляви. Це був славетний Брусиловський прорив. В 1915 році східний фронт знову перемістився в Галичину, куди і направлялись австро-угорські війська. Тої ночі, І5 березня, із станції Свалява вирушив ешелон з військом у напрямку Волівця. 

Неподалік станції Заньки 20 вагонів обірвались і почали стрімко котитися назад, набираючи шалену швидкість.
Як пізніше переказували ті, кому пощастило залишитися живими, вояки в товарних ваготах-теплушках вирішили, що почався контрнаступ російських військ, тому поїзд так швидко повертається назад. Поодинокі воїни, відчувши біду, вискакували з вагонів, хоч шансів не розбитися при такій швидкості руху було небагато. До того ж, як згадували, двері на вагонах зовні закривали на засуви, щоб запобігти дезертирству. На станції Свалява всі колії були зайняті ешелонами з військом, гарматами, амуніцією, коли вагони, що бігли згори, зіткнулися з маневровим паровозом, який стояв на їх шляху. Вибух нечуваної сили розбудив свалявців. Вибухнули цистерни з бензином, горіли вагони, люди... Поранених й обпечених зносили в госпіталь, де зараз СШ № 3.
В цій катастрофі загинуло більше 100 чоловік. У неділю на подвір'ї школи в ряд були поставлені труни і священики відправляли панахиду. Поховали загиблих на цвинтарі у Сваляві по вулиці Драчинській. Але пізніше вирішили закласти спеціальне військове кладовище, щоб віддати данину пам'яті й полеглим на фронті. Територію для кладовища відвели на узбіччі шляху, що веде до Голубинного. Раніше це було занедбане поле з ямами. Впорядковували нове кладовище військовополонені італійці. Вони підняли і вирівняли площу, викопали і перевезли останки із старого цвинтаря та перезахоронили їх на новому.

Багато років меморіальне кладовище часів І Світової  війни утримувалося у зразковому порядку. В середині 30-х років стараннями мецената — інженера фабрики «Сольва» Гемпла тут постав величний обеліск, до чотирьох сторін якого були прикріплені чавунні плити з рельєфними написами прізвищ загиблих і номерами могил, а на маківці обеліска у дні урочистостей у великій мідній чаші горів вогонь. 

Наприкінці 40-х років за кладовищем розташувалась якась мехколона. Водії не задовольнились скромним польовим путівцем, що вів повз кладовище в урочище Дем'янчі, натомість машинами утрамбували собі дорогу навпростець через кладовище. Саме тоді було покладено початок вандалізму Огорожа з живоплоту знищена, могили затоптані, а обеліск опинився на проїжджій частині. Навіть невеликі надмогильні камені з номерами поховань були по-варварськи знищені. У середині 50-х років вже радянські військові розстрілювали ці камені як мішені на полігоні, який облаштували собі на той час під горою Лисою. В той же період порушувалось питання про цілковите знищення, ліквідацію цього пам'ятника.

 Створеному Українському товариству охорони пам'ятників історії та культури тоді вдалось відстояти цю і деякі інші старожитності на території Свалявщини. Тоді ж було перенесено обеліск вглиб цвинтаря. Саме тут, за річкою Латорицею - виникла нова людська трагедія, теж пов’язана з війною, але вже з другою світовою.

Четвертий Український Фронт 13-го листопада 1944-го року виніс рішення, згідно якого на протязі трьох днів (до 16-го листопада) всі військовозобов’язані особи угорської та німецької національності віком з 18-ти до 50-ти років та всі, хто був на службі в Угорській поліції та жандармерії, повинні з’явитися в міську комендатуру для того, щоб почати роботи по ліквідації наслідків війни. Їх начебто мали відправити на відновлювальні «маленькі роботи». 
На околиці міста побудували пересильний табір, де утримували заарештованих.Вони перебували в жахливих умовах. Багато ув'язнених загинули від хвороб і голоду, інші померли під тортурами і в результаті масових розстрілів. Без будь-якого слідства і суду сотні простих людей замучено в табірному холоді та голоді і поскидано у великі ями вище військового цвинтаря. 

 Про ці події можна було говорити тільки з кінця 1980-х років. Комітет Товариства угорської культури Закарпаття 14-го жовтня 1989-го року оповістив про заклик на зведення пам’ятника на місті свалявського табору, на яку 29-го жовтня 1989-го року свалявська міська рада дала дозвіл. 

Затрати по будівництву та інші кошти, зв’язані зі зведенням пам’ятника, взяло на себе Товариство угорської культури Закарпаття. Перший камінь фундаменту було закладено 24-го листопада 1990-го року. Проект меморіального парку виготовила ужгородський архітектор Єва Асталош.  Частково готовий меморіальний парк було відкрито 27-го листопада 1994-го року. 

У 2004-му році парк збагатився ще одним пам’ятником, на солдатські могили першої світової війни були поставлені нормовані військові хрести. 

У цьому ж році, як результат багаторічної дослідницької діяльності, були готові мармурові таблиці з іменами жертв, які прикріпили на Стіну плачу. На чорні  плити занесено близько 15 000 імен. Заодно впорядковано й військове кладовище, огороджено декоративною кам’яною стінкою весь меморіальний комплекс. 

 Хоч на території всієї Закарпатської області є пам’ятники, які нагадують про жертви «триденних робіт», Свалявський меморіальний парк залишається тим місцем, де оплакуються тисячі угорців Закарпаття.